Pages Navigation Menu

КАМЕРНИЙ ХОР «КРЕДО», М. КИЇВ

2011 р.- А. Шнітке «Реквієм»

2011 р.- А. Шнітке «Реквієм»

В рамках проекту Романа Кофмана «Великі імена» Київський камерний оркестр та хор «Кредо» виконали музику Альфреда Шнітке. На думку Любові Морозової, підкреслено стримана трактовка
експресивних опусів класика неофіційної музики радянської доби накреслила несподівані паралелі з творчістю його кумира – Вольфганга Амадея Моцарта, повне зібрання симфоній якого минулого сезону озвучив маестро Кофман.
Цикл «Великі імена» Романа Кофмана вже самою назвою вказує на те, що залучені до нього автори пройшли перевірку славою та часом. Між тим, чимало композиторів, удостоєних цього гучного титулу, – сучасники українського диригента та його добрі друзі. До них можна зарахувати Гію Канчелі, творчий вечір якого було влаштовано у Київській філармонії два роки тому, та Арво Пярта, чиє 75-річчя відсвяткують тут за місяць. В цьому ж ряду стоїть і Альфред Шнітке, про співпрацю з яким маестро Кофман завжди згадує з благоговінням: у період негласної заборони на творчість головного радянського авангардиста диригент не лише тісно з ним спілкувався, а й сміливо організував перший його авторський вечір в Україні. Прикметно, що на тому концерті партію клавесину виконував сам композитор, а це означає, він міг слідкувати за виконанням і впливати на нього напряму.

Нинішній концерт став своєрідним відлунням того пам’ятного заходу. До програми увійшли три опуси Шнітке другої половини 1970-х років: Реквієм (1975), Concerto grosso No1 (1977) та Концерт для фортепіано і струнних (1979). Усі вони, попри трагічне світосприйняття й свідомо диссонантну гармонію, не лише вельми популярні, а й мають вже сталу традицію виконання – гостру, імпульсивну, ніби рвану. Роман Кофман вирішив приступити до них інакше, відкинувши історичні й ідеологічні підтексти й трактуючи композицію в руслі абсолютної, не пов’язаної з програмністю музики. У такій трактовці, звісно, стушувалися стильові алюзії та гра смислами, практично повністю зникла колажність – фірмовий почерк Шнітке, зате увиразнилася позачасовість. Про те, що подібну емоційну дистанцію диригент встановив свідомо, свідчила й підкреслено м’яка, легка й наївна гра запрошеної японської піаністки Ізумі Гото, й відшліфована, суголосна гра дуету скрипалів Вадима Борисова та Юлії Рубанової.

IMG_1175---копия

Якщо інструментальні твори у подібній трактовці прозвучали незвично й дещо програли у рельєфності, то Реквієм, навпаки, вийшов вдало. У давно виданих і широко відомих розмовах з російським віолончелістом та музикознавцем Олександром Івашкіним є згадка про те, що композиторові завжди було до душі виконання Реквієму маленьким талліннським хором. Шінтке називав свою заупокійну месу «наївною», наполягав на необхідності впорядкованості емоцій і зізнавався, що одна з частин – подібне до відлуння Sanctus – прийшла до нього уві сні. Саме в такому ключі, строгому і спокійному, дозволяючи музиці промовляти самій за себе, відбулося й нинішнє київське виконання твору. Скоріш за все, саме завдяки цьому у музиці Шнітке проявилися паралелі з однойменним моцартівським опусом, котрі сам композитор ретельно приховував.

«Коммерсант Украина», No 29, 24 лютогоо 2011 р.